Голодомори. Коробка з висівками

«Я здавала кімнату одній студентці, якось вона приготувала курку та пригостила мене. Я сіла та заплакала: це я вперше в житті їла курячу ніжку. Тоді мені було п’ятдесят».

На стінах дому Маріанни Назаренко висять картини її матері. Одна з них — екзаменаційна робота, завдяки якій мати змогла поступити у Ленінградську художню академію. Там зустріла свого чоловіка, батька Маріанни. Подружнє життя тривало зовсім недовго — батька розстріляли у 1938 році.

«Вони ніколи не пояснювали, чому. Просто прийшли, забрали, і його немає», — розповідає Маріанна Іванівна.

Так і не закінчивши академію, мати забрала доньку та повернулася до Дніпропетровська. Влаштувалась працювати екскурсоводом у художньому музеї. Маріанна з відзнакою закінчила перший клас. Йшов 1941 рік.

Німці прийшли до Дніпропетровська. Мати Маріанни малювала для них картини — українські дівчата у соняшникових полях. За це отримувала хліб та консерви, так і годувала родину. Втім, мистецтво не врятувало художницю від концтабору, куди її направили разом з донькою.

Дорослі працювали там по дванадцять годин, і за свою тяжку працю отримували їжу. Дітям та собакам віддавали те, що ще лишалося на стінках казанків. Маленька Маріанна виповзала через проритий під колючим дротом лаз та приходила до сусіднього села. Тоді і вивчила єдину фразу німецькою: «Geben sie mir bitte essen». «Будь ласка, дайте мені поїсти».

«Коли нас звільнили американці, ніхто не плакав і не сміявся. Ніхто не кричав. Усі вили. Усі просто вили», — згадує Маріанна Назаренко. Нещодавно їй прислали світлини тих бараків концтабору, де вона жила — тепер там влаштували музей.

На Батьківщину вони з мамою повернулися ворогами народу. «Треба було померти, треба було робити усе, що завгодно, але не повертатися з Німеччини», — коментує Маріанна Іванівна. Їхню квартиру відібрали, вони поселилися у далекої родички. Через деякий час вона вирішила їх спектися та написала заяву до КДБ про те, що мати Маріанни малює карикатури на Сталіна. Цього звинувачення виявилося достатньо, щоб без усілякого розслідування відправити жінку в заслання на чверть століття. Так у 1947 році шістнадцятирічна Маріанна опинилася сама посеред голоду.

Спогади про цей період дуже важкі: «Хтось нагодує, хтось прихистить. Спала де прийдеться. Я бачила, як люди просто на вулицях падали від знесилення, проте я все ще якимось чином ходила до школи. Одного разу, ще коли мама була тут, я йшла додому та несла у портфелі булочку. Незнайомий чоловік лежав на землі та помирав. Він звернувся до мене: «Дитино, мені хоч скоринку хліба». Я розвернулася та побігла: я мала принести цю булочку мамі. Його обличчя я запам’ятала на все життя».

Одного разу біля зупинки трамваю під ноги Маріанні впала коробка — мабуть, випала з будинку, що поблизу. Вона відкрила її: всередині були висівки від кукурудзи. Цей скарб дівчина принесла додому, і вони з мамою напекли оладок на риб’ячому жирі.

Зараз Маріанна Назаренко живе у своєму будинку, у неї вже є правнуки. Вона часто пригощає свого собаку Мілку курячими крильцями.