Голодомори. Коржики з акації

«Радянський Союз має великі борги перед іншими країнами. Потрібно віддавати», — пояснювали комуністи. Втім, як пам’ятає Марія Галайда, частіше за все вони забирали останнє мовчки. Виносили навіть жорна, щоб люди не мали змогу нічого змолоти.

Марія Іванівна пережила усі три голодомори. Народилася вона на Нікопольщині у 1923 році, коли перший з них був у розпалі. З шести її братів та сестер живими лишилися тільки троє. Голод тридцять другого вона пам’ятає дуже добре: «Їли грона акації, пекли з них коржики. Ходили у плавні, обскубували дерева. Били водяних пацюків, заливали нірки ховрашків, драли горобців».

Розповідями про цей страшний час Марія Іванівна ділилася зі своєю дочкою Раїсою Захарченко. Вона переказує: «Іноді сусіди через зв’язки у сільраді дізнавалися, що скоро до них прийдуть забирати їжу. Тоді все, що ще лишалося, ховали у спеціальні льохи, які копали під піччю або в сінях. Ніхто і ніколи не звертав уваги, скільки дітей у родині. Вони нікого не жаліли».

Наступний голодомор 1946-1947 років був, за словами Марії Галайди, найстрашнішим для неї. Тоді вона вже мала годувати не тільки себе, але і своїх дітей. Для цього наймалася на роботу: косила та сапала. За гектар викошеної пшениці давали трохи макухи або борошна. Поряд їздили наглядачі на конях — слідкували, щоб ніхто нічого не вкрав. За жменю зерна могли посадити на три роки.

Третина села, де жила Марія Іванівна, вимерла. Якби не щедрі на рослин та тварин нікопольські плавні, не вижив би ніхто, вважає Раїса Захарченко. Вона часто запитувала у мами, що було тоді найстрашнішим для неї. «Найстрашніше — коли я розуміла, що моїм дітям немає чого їсти ні вранці, ні вдень, ні ввечері», — відповідає вона.