Велика розмова з Оксаною Забужко в Дніпрі
У листопаді в Дніпрі відбулася німецько-українська літературна зустріч «Міст з паперу». Однією з учасниць була Оксана Забужко, і ми не могли не розпитати письменницю про все на світі. Дивіться велике інтерв’ю про Дніпро, про міфи Дніпра, про Brexit i Трампа, про нову книжку «І знову я влізаю в танк», про українську літературу, про те, чи існуватиме проза після Забужко та про історію пісні проекту DRUMТИАТР «Оксана Забужко».
1. Про Дніпро, про міфи Дніпра, про «закритість» міста та фантомні болі
— У Дніпропетровську ви бували не часто, скажімо відверто, зараз ви…
— Ну кілька разів все-таки була.
— Так, були. А зараз такий ґрунтовний приїзд в місто на чотири-п’ять днів. Чи відчуваєте ви різницю між тим Дніпропетровськом і уже Дніпром?
— Ви знаєте, складно сказати, тому що під час кожного візиту це інша візія міста. За іронією, якраз оце питання, яке ви мені поставили, я ставила буквально 15 хвилин тому перед початком сесії Ернстові, який був тут у 2004 році. От я його питала, чи він бачить різницю між Дніпропетровськом 2004 року і Дніпропетровськом 2016? Із своїх позицій абсолютного аутсайдера, тобто німецького письменника, який разом із Гертою Мюллер та Оскаром Пастіором приїхав сюди шукати за слідами депортованих після війни німців, які тут піднімали радянську промисловість. І він сказав, що різниця є — в місті з’явилося більше грошей, більше дорогих крамниць, більше будівництва. Взагалі от є це відчуття, що грошей прибуло. І я думаю, що це достатньо задовільна відповідь на ваше питання, на яке дніпряни можуть покластися.
А я зі свого боку бачу якісь речі, котрі, скажімо, років 7 тому мене шокували, як такий, дуже специфічний «донецький кітч», сьогодні з цього приводу вже не смішно. От дніпропетровський кітч він нічим не різнився, в принципі, від донецького. Тобто це були якісь, я б сказала, дуже малокультурно виглядаючі гроші. А сьогодні якось того поменшало в просторі — отам на лівому березі дуже симпатична мобільна скульптура, от справді елегантська, і кажуть, що там хороша арт-галерея. І навіть ось цей самий сюрреалістичний «Парус» недобудований…
— ...який хочуть винести в повітря зараз.
— Справді?
— Так.
— От щось є в ній. І навіть оцей, значить, гігантський тризуб, який виглядає достатньо інтригуючи. Тут ідеться не про Книгу рекордів Гінеса, як нам з гордістю сповістили, що це найбільший…
— Здається, це ще один міф.
— Можливо ще один міф. Але той факт, що місто продукує якісь такі культурні жести несподівані і довкола них тут-таки продукує міфи, — це важливіше навіть, аніж присутність більшої кількості грошей. Це означає, що місто живе. Живе не тільки на матеріальному рівні, більше інвестицій, — часом ніякі інвестиції не помагають, знаєте? — а живе внутрішньо. Що є отой потенціал, якого бракує місту, котре ніби загублене в часі, загублене між епохами, великою мірою десь дезорієнтоване, бо не позбавлене ще комплексу закритого міста — це є, навіть у молодому поколінні є такі речі. Такі речі тривають не одну генерацію, перетравлюються не одну генерацію. Але при всіх оцих проблемах, комплексах, нашаруваннях – тут колосальний палімпсест, знаєте, оцих руїн різних епох, які між собою в принципі не дотикаються. Слово, яке найчастіше доводиться чути – еклектика, так от це еклектичне місто. Місто, яке ще не знає, як себе зібрати докупи, але, холєра, воно живе. Раз воно продукує міфи — воно живе. Воно дуже живе.
— Власне, це до того, що та сама зустріч українських і німецьких письменників «Міст з паперу» навряд чи була можлива ще 6 років тому. От коли ви приїжджали до нас — у 2009-му, так?
— Так, так, можливо. Тоді був ось цей комплекс міста настільки сильно приваленого навіки, що називається, приваленого номенклатурою. Чи совєцькою, чи постсовєцькою — то не має значення. Але все одно це місто, на якому є фантомний біль «сталінської шарашки поліпшеного типу», якими і були ці радянські типу «хорошо снабжаемые закрытые города». Де було ВПК і де було, значить, ґонорово казати: «Что нам Киев? Не Москва ль за нами?». І де цей комплекс, скажімо так, добре вгодованих «служащих первой категории» зберігався і, я думаю, великою мірою інерція його має бути відчутна і досі. Ну вам тут все видніше. Але либонь, що так.
Мені складно було б уявити років 7 тому якусь таку зустріч. А тепер справді — не просто місто відкривають, а і місто відкривається. Воно само хоче чути, хоче говорити, воно пізнає себе через різні дзеркала. І я думаю, що в цього міста прекрасне майбутнє.
Тобто треба було приїхати сюди, щоби тут ізсередини побачити якісь ракурси, отримати ці ракурси в цих навпроти себе поставлених дзеркалах: німецькому і дніпровському, місцевому. Не просто українському, а от саме дніпровському, бо акцент іде саме на локальну культуру, локальну традицію, локальну візію. В цих навпроти себе поставлених дзеркалах побачити якісь ракурси і моменти, і нюанси загального культурного портрета України і Східної Європи, Центральної Європи, які інакше складно було б побачити, зрозуміти і оцінити. І все це не було би звідки дізнатися. Тут якось разом збігаються, накладаються два мої зобов’язання в стосунку до Дніпра. Перше — це чисто пізнавальне, те, чим я завдячую цьому «Мостові з паперу». Спасибі, що так гарно все організували і виставили, бо щоб зрозуміти про Дніпро те, що я зрозуміла за ці 4 дні, мені треба було би роки якихось спеціальних студій, на які у мене немає часу особливо.
— Але, між іншим, коли сталося перейменування, я пам’ятаю вашу колонку в «Deutsche Welle» — «Прощавай Петровський», здається...
— «Good bye, Петровський». До речі, тоді багато дніпрян образились, я пам’ятаю.
— Цікаво було почитати в тому плані, що я-то знаю, що ви в місті бували нечасто, і там дійсно образливі для місцевої публіки були пасажі. І те, що ви повторили сьогодні, що то було місто «гебні», закрите місто...
— Було. Але ж було!
— Але ж було багато нюансів.
— Було багато нюансів, але знаєте, ті нюанси безпосередньо не були пов’язані з пам’ятником Петровському. Те, що люди образилися, для мене особисто було, м’яко кажучи, несподіваним. Бо, як на мене, це була привітальна колонка городянам — з тим, що вони звільняються від того тягаря і від цього пресингу закритого міста, яке вони на собі фантомно носили і символом якого був оцей самий страхітливий Петровський.
Знаєте, оці ж кожному кроці «Леніна», «Леніна», «Леніна» — це ж як закляття, заговорення території, запечатування її фантомними прокльонами того монстра радянського, з-під якого досі вилізти не можем. І який вертається зараз, і на Донбасі робить те, що він робить, не кажучи вже про Крим. Тому, як на мене, це була колонка з привітанням із визволенням — мовляв, не зупиняймось на досягненому, продовжуймо далі.
От і те, що люди могли з цього приводу відреагувати не дуже втішено — це мене дещо спантеличило. Але я помітила, що (можливо, це не всіх стосується) в місті не дуже люблять згадувати про цей весь МГБ-шний синдром. А куди ж ви дінетеся — закрите місто, це якраз і було місто під контролем КГБ.
Не дуже люблять згадувати і ось про що: я щоразу допитуюся, чи є якісь екскурсії, поїздки до Ксенівки. Тут дійсно, даруйте, була столиця радянської пенітенціарної психіатрії! Можна сказати, для вас ця сама трагічно знаменита на цілий світ дніпропетровска психушка — це все одно, що «Аушвіц» для Кракова. Зрозуміло, що краків’яни не соромляться «Аушвіца».
— Але краків’яни знають про «Аушвіц», а в Дніпрі...
— О! І отут починається проблема. Ніхто ж не закликає, щоб городяни сьогодні ідентифікували себе з тим, що тут була столиця пенітенціарної психіатрії. Місто буде включено в історію тоталітаризмів ХХ століття, воно неминуче ввійде з оцим знаком: тут проводились експерименти над людьми, це був центр пенітенціарної психіатрії — і нікуди від цього не дітися.
З цією пам’яттю, з цією частиною ідентичності теж треба якось працювати, і не просто казати: «не знаємо і знати не хочемо». Треба якось це розчищати і теж включати в загальноміський дискурс, це теж є частина визволення. «Пізнайте правду, і правда визволить вас» — це за дві тисячі років до нас було сказано.
— В контексті тих подій, які сталися за останні 2 роки, у нас тут випрацювався міф «дніпроцентризму», міф про те, що Дніпро зламало хребет сепаратизму. В контексті цього в мене до вас питання: чи не стало Дніпро знову своєрідним фронтиром? Територією, якою вона була під час Дикого Поля, де закінчувалася Європа і починався степ.
— Я думаю, що це ще один місцевий міф, я перепрошую, не хотілося б розчаровувати. От завжди приємно полестити — куди не приїжджаєш, то завжди елементарне правило ввічливості: треба полестити господарям. Але я мушу вам сказати, що приблизно те, що ви сказали, я чую в кожному місті з цих колишніх восьми так і не здійснених губерній путінської Новоросії, які вистояли навесні 2014-го року, і в кожному місті є своя історія.
Від Харкова і до Маріуполя кожне місто оголошує себе прифронтовим. Кожне розповідає, що саме воно є фронтиром і що саме воно тоді зламало ситуацію. І якщо ви спитаєте мене, чия історія з усіх цих обласних центрів, які відмовилися, які рішуче поставили чоло агресорові і дійсно зламали ситуацію... Кожне зламало ситуацію, весь цей ланцюг, який був запланований у нас такою «лінією Керзона», всі гуртом зламали ситуацію незалежно один від одного. Ось в цьому проблема — інформаційна роздробленість між різними регіонами України, між різними містами, коли не знаєш що робиться у сусіда. І треба їздити й збирати це до купи на нитку живих розповідей.
З усіх цих історій мені найбільше подобається запорізька. Коли їх там закидали борошном і яйцями. Це було настільки гарно, по-хліборобському і картинно — «закатали в тісто». Не в асфальт закатали, а в тісто, оповили, обліпили і унерухомили. І воно одночасно і комічно, і символічно, і просто красиво. Навіть на картинках в інтернеті воно красиво виглядає. Про це можна теж багато говорити і ціле есе красиво написати, але це мені дуже симпатичне. В принципі, я думаю, що це був сумарний спротив і весь цей резистанс.
Я не дарма сказала: від Харкова до Маріуполя. Бо ви не є прифронтовим містом насправді. А Харків і Маріуполь — є. І там відчуття протягу з Дикого Поля, коли задуває тим нехорошим вітром, який в будь-який момент із Бєлгорода може з’явитися — кордон-то дірявий, а по цій трасі Ростов – Одеса його ніхто не береже. От там цей холодок власне фронтиру — отам він відчувається. А у вас, навпаки, в цьому сенсі дуже гармонійно, дуже по-тиловому і затишно, прогулюються люди на набережній...
Так що я думаю, що це такий ланцюг, і те, що воно відбувалося все нарізно, не зіграно, не злагоджено і абсолютно в обхід держави, — що це все-таки була народна, низова і стихійна ініціатива. От це якраз те, що сповнює оптимізмом і надією на майбутнє.
2. Про нову книжку «І знову я влізаю в танк», «літературність» гібридної війни і роль письменника
— У книжці «І знову я влізаю в танк» є така сентенція: закінчилась епоха роздроблених міст і почалась епоха роздроблених мізків. Можете розшифувати?
— Мені складно навіть визначитись із жанром цієї книжки, як автору. Книжка свіжа, другий місяць як вийшла з друку і 2000 примірників, до речі, вже розійшлося — тобто це означає, що її породило запотребування, насамперед суспільне запотребування. Це не є якась там моя планова дитина, це збірка тих текстів 2012-2016 років, які я, як письменник в умовах інформаційної війни, просто мусила артикулювати, продукувати як для української публіки, так і для західної публіки. Там приблизно половина текстів перекладених, тобто це мої виступи на західних медіа, котрі українською мовою читачеві досі недоступні.
Власне, штука вся в тому, що це дуже літературна війна — оця так звана «гібридна» — це війна, яка здійснюється за сценаріями, котрі пишуться уже не генералами, а людьми, наприклад, як головний консультант по Україні В'ячеслав Сурков, які мають освіту режисера масових театралізованих дійств і ще мають при тому амбіції бути письменниками. Вся ця фантастична професія «політтехнолог», яка не перекладається жодною іншою мовою, тобто хто це – це людина, яка пише сценарії, є автором реаліті-шоу. Сценаріїв, які будуть потім втілені в життя чи то у вигляді «потьомкінських сіл», симулякрів, оцих самих постановочних мітингів, постановочних бунтів, постановочних захоплень держадміністрацій, постановочних воєн, де тільки кров виявляється реальною. Де прописані ролі, де фейкові герої, де наперед призначено і розписано, яка кому роль.
Це завжди було в усіх війнах, це називалось пропагандою, це називалось іншими словами, але тільки в нашу добу по-перше, глобалізації, а по-друге, інформаційних технологій, від яких людина не може захиститися, бо вона постійно під навалою оцієї інформації , яка на неї ллється, цебенить звідусюди – телевізор, інтернет. Постійно підключені до новинної стрічки, ви починаєте день з того, що перевіряєте пошту, ви дивитесь новинну стрічку, незалежно від того, чи ви працюєте в новинах, чи ви журналіст, чи ви не журналіст. Але підсадити на оцю саму новинну голку — і все, далі можна з цілими містами, регіонами, з цілими країнами можна (чи не можна) робити все, що хочеш?
От головне питання яке зараз вирішується в ході російсько-української війни: чи можна отримати ідеально маніпульоване, ідеально контрольоване суспільство, яке уявляли собі Гакслі і Оурелл? Така комбінація, знаєте, Гакслі і Оурелла, тобто шоу, і війна, перетворена на шоу, театралізована війна. Війна, в якій кінцевою метою є створити у об'єкта нападу таку картину світу, при якій він знищить сам себе, при якій не треба цього, як кажуть, «полномасштабного вторжения». В голові «вторжение», це очевидно ж уже. І в Криму це очевидно, і на Донбасі це було очевидно, коли люди просто не розуміють що відбувається, не знають як реагувати на всі ці безумні спектаклі і, відповідно, не здатні прийняти притомного рішення в інтересах власного захисту. І ось таким чином справді можна завойовувати і вбивати.
Що в цих умовах має робити письменник, який взагалі життя бачить сюжетами, який бачить, як це написано, який бачить, що це придумано? Принаймні він не може мовчати тоді, коли бачить, що вже потираються руки і готується введення військ. Тобто є сюжет: ось є інформаційна війна, ось є підготовка до гарячої війни, до захоплення твоєї країни, малими силами, як вони розраховували, а в них не вийшло. От є цей досвід, який, принаймні, має бути.
Я про це говорила — десь з 2008 року починаючи, я бачила сценарій в який Україну впхали, завантажили і поїзд погнався. З 2008 року заголовок цей, до речі — «І знов я влізаю в танк». Це заголовок із вірша, тоді-таки написаного з початком російсько-грузинської війни — «Диптих 2008 року», тоді мені було вже абсолютно зрозуміло: Україна наступна, я про це говорила в пресі, я про це говорила відверто в усіх інтерв'ю.
А от з 2012 я брала на себе якусь частину... Це не є політична аналітика, це, швидше, спроба з точки зору письменника виступити проти цієї матриці, яка нав’язується людству. Даруйте, але це якраз та ситуація, коли ти не можеш мовчати. Цю книжку можна читати окремими текстами, і її можна читати від початку до кінця. Як мені сказала одна київська журналістка — це як non-fiction роман. Це певною мірою портрет нашої доби і портрет, який за відгуками перших читачів, які вже встигли прочитати, дуже прочищає мізки.
3. Оксана Забужко про Brexit і Трампа, незакінченність «холодної війни»...
— В цьому інтерв'ю прозвучало, що ми воюємо за свободу людського розуму. І тут мені хочеться повернутися до тої ситуації, яка зараз у світі: спочатку Brexit, тепер Трамп — і свобода людського розуму. Як тут поєднати ці речі?
— Це не спочатку Brexit, це все продовження. Ну як поєднати? А що було перед тим, ви не помічали? Вервиця розрізнених конфліктів, між якими досі ніхто не бачив зв'язку. Від 90-х років якось нікого особливо не цікавило те, що у нас під боком. До речі, Придністров'я — що за таке державне утворення, яке ніким не визнане, ніде не числиться, а там, між іншим, люди живуть. І як вони там живуть, і що у них в головах робиться, і для чого воно взагалі, це утворення, який його смисл? Цілі регіони ніби поставлені на паузу. Якщо рахувати по-підручниковому, 1989 рік — падіння Берлінського муру, це ніби кінець епохи комунізму, як говорять на Заході, кінець ніби цієї Холодної війни. Сьогодні уже редактор «Die Zeit» каже те, що я говорю не перший рік: це Захід повірив, що Холодна війна скінчилася, а Кремль її продовжував.
— Коли ви зараз говорите про регіони — Придністров'я, Абхазія, Осетія, — ви говорите про російський фактор. А я маю на увазі те, що відбувається в західному світі.
— Ви так це діло роз'єднуєте і розбиваєте теж за логікою Холодної війни. Світ-то глобалізований. Сурков це все теж не сам придумав, хоча ніби він вважається архітектором сучасної путінської політичної системи, а точніше, насправді, Березовський, але в дійсності вони не самі це все придумали. Вони цього навчилися, бо це почалося із Сполучених Штатів — театралізація суспільного життя і замирення протестних рухів, шляхом переведення їх на рейки «don't worry, be happy» і «have fun», це почалося за Рейгана.
Подивіться, як заскочена сьогоднішня Америка тим самим трюком із Трампом — теж абсолютно театралізований сюжет, і теж до останньої хвилини ніхто з моїх американських друзів не вірив, що це можливо, що такий чистий блазень, і саме демонстративно декорований, сервірований як блазень, який діє всупереч усім логіці, правилам пристойності, врешті, — от «вкидається» цей шоумен, не політик уже, просто шоумен. Вже не має ніякого значення, що він гоорить, він просто актор. Політика претворюється на шоу, війна перетворюється на шоу.
Я завжди кажу молодим людям 80-х років народження і пізніше, що вас готували зовсім до іншого світу. І це вина мого покоління. От вам насправді нічого не розповіли про той СРСР, який ви вважали сивою давниною — ніби там часи Трої. «Яке там КГБ, це все було давно і неправда, і до мого життя це не має жодного стосунку». І коли воно раптом вибиває тобі двері чоботом і заявляє, що хоче бути не тільки твоїм сьогоднішнім днем, а ще й майбутнім... І коли швидкі з виттям повні поранених їдуть з аеропорту до госпіталів, і ви дивитесь і намагаєтеся зрозуміти: що це, чому це, хто це прийшов і що він від мене хоче. А насправді це продовження того самого сюжету і тої самої логіки, того, так би мовити, колективного розуму, який якраз вважає себе неперервним від 1918 року.
От ви знаєте, що другого дня після анексії Криму російський уряд прийняв указ про продовження терміну секретності для документів ЧК, ГПУ, НКВД, МГБ, КГБ за 1918—1991 роки. Що це означає? Це означає, що ті самі технології і далі в ходу. Ця епоха залипла. Знаєте, як кнопка в старому магнітофоні — ось ця сама залипла епоха, яка не хоче кінчатися, і оці поставлені на паузу регіони і ціла наша Україна поставлена була на паузу. В 90-ті ніби була спроба ривка, спроба справді реформувати законодавство і інституції, а десь починаючи від 2000-х якось воно сходило-сходило нанівець. І було оце явне залипання і явне таке відчуття: ніхто нічого не хоче робити, всі чекають — вернеться СРСР, не вернеться СРСР, і от приблизно на цій самі половині України, котра була приготовлена вже під Росію, про це говорилось відверто щонайменше з 2003—2004 року напряму.
Чому я кажу, що це глобальна перетряска, глобальне перезавантаження всієї загальноцивілізаційної системи, де Холодна війна з двома супердержавами, які теж працювали як ситема дзеркал, відображаючись одна в одній, реагуючи одне на одне, запозичуючи одне в одного, ціла ця система, ціле це століття 20-те, яке ми, самі того не знаючи, тягнемо на плечах, молодому поколінню передавши. І тепер воно вже має нарешті його скинути з себе і розквитатися з цим самим століттям, скінчити цей історичний цикл.
Це цілий історичний цикл, в якому для України не було місця як для історичного гравця. Зараз відбувається зміна історичних гравців, і те, що Україна виявилася на цьому фронтирі, це, можливо, завершення столітнього, трьохсотлітнього циклу і повернення до того часу, коли наші предки і створили цю православну імперію, якою сьогодні розмахує Путін. Але це наші предки, всі ці Теофани Прокоповичі і їхні попередники, які з 17 століття вирішили, що війна проти Туреччини на Півдні і Польщі на Заході, на два фронти, — це надто накладно, будем робити православну імперію з того, що є, цивілізуємо, окультуримо Московщину. А вийшло воно трохи інакше, м'яко кажучи, але наша частка відповідальності в цьому всьому є. І ми знову, затонулі було на 300 років у цьому вовтузінні православно-імперському, тепер вигулькуємо, знову виходимо на поверхню з нашою власною історичною роллю. І світ за 10 років, принаймні, буде виглядати дуже інакшим, аніж сьогодні — в цьому не має жодного сумніву.
4. Про українську літературу і книжковий ринок
— Весь час пишуться якісь цікаві тексти, в наш час є талановиті люди, які хочуть бути письменниками. Я часом веду курси письменницької майстерності: приходиш і бачиш 150 душ в залі, і всі хочуть бути письменниками.
— А більшість виходить графоманами.
— Але все одно, саме той факт, що люди продовжують хотіти писати і друкуватися, що це є запотребована професія, — це вже означає, що це не затишшя.
Є, зрештою, дуже прості речі. Приблизно з 2008 року українську літературу почали витісняти з власного ринку. Той ринок не встиг ще скластися, але він був, він весь час вовтузився, він весь час боровся з російської експансією, бо це чисто економічна експансія російської книжки. Цілі двохтисячні роки ішла боротьба за місце української книжки, не кажу під сонцем, просто на полиці книгарні — влізти українському видавцеві туди, де російський монополіст все тримає. А з 2008 року нас готували повністю під російського монополіста, під «ЭКСМО». Тобто зникають книжкові передачі на телебаченні (вони були), закриваються книжкові журнали (вони були).
От сьогодні говорю з молодими студентами, а вони того вже не пам'ятають, а був у нас Книжник-review, пам’ятаєте таке видання? А був «Книжковий клуб +», як в пристойних, цивілізованих, європейських народів, де ви переїжджаєте на захід від Чопа, і в кожному кіоску, у кожній книгарні ви можете купити книжковий журнал і подивитися, що цього тижня видали, чи що цього місяця в країні вийшло новенького, що переклали, кого читають, які там біжучі рецензії, не кажучи вже про те, що це є в пресі. Тобто ціла інформаційна інфраструктура, яка обслуговує національний книжковий ринок, у нас вона починала була складатися, але з 2008 року пішло закручування гайок.
В 2008 у нас взагалі обвалили книжковий ринок, під час кризи він просто рухнув. Глянець весь перейшов на рекламу російських книжок в основному, з окремими, так би мовити, дозволеними вкрапленнями. Скажімо, Забужко, Андрухович, Жадан — від них уже нікуди не дінешся, Карпа, Дереш. Так ніби як при Сталіні утворилася спілка письменників, так утворилась свого роду така медіальна спілка українських письменників, дозволених до згадування, бо вже їх не викреслиш, вже надто багато шуму наробили. Але основний потік... Я просто чекаю, хто б проаналізував і промоніторив — це буде з часом зроблено, я так думаю, — з якою частотою не тільки глянець, в принципі, всі видання, в Інтернеті в тому числі, писали про книжки. Вони писали про Захара Прілєпіна, вони писали про Акуніна, про кого завгодно, і десь там в кінці списку додавались Андрухович, чи Забужко, чи Жадан — «для местного колорита», тобто ми знову ставали частиною, ми вливалися в оце «огромное море» російської імперської книжки. І ще 2014 рік: уже війна, вже в Донбасі, перепрошую, уже животи за український прапор розпорюють люди з армії невідомої приналежності, а на українських книжкових сайтах все ще рекламується остання книжка Захара Прілєпіна, який вже трохи чи не в той самий Донбас зі зброєю їхав.
Певні кроки з 2014 року було зроблено. Було виявлено, що ця купа російської книжки, яка йде в Україну, а Україна складала 40% російського книжкового ринку, це, виявляється, воєнно-пропагандистська література: «Донбасс в огне», «Украина в огне», і так далі, і так далі. Добре, припинили довіз пропагандистської літератури, і якось несподівано виявилося, що росіяни зникли, що українські видавці почали самі перекладати, і українські перекладачі мають роботу, повні руки зараз і гіперзапотребована професія.
Все це пожвавлення, вся ця активізація українського книжного ринку, коли вже стало ясно, що знову потрібні журнали, потрібні телепередачі, потрібна інформація. Зараз український книжковий ринок продукує стільки, що нормальна людина, яка заходить в книгарню, не зорієнтується, вона не знає, що вийшло, що гарно читати, що цікаво, що не цікаво. Потрібні компаси, потрібна інформаційна інфраструктура в першу чергу. Те, чого у нас немає, те, що у нас відібрали.
Це все до чого? До того, що якщо письменники і є, то ви про них не знаєте, не маєте звідки про них дізнатися, бо ніхто їх не відстежував, бо було «не положено» продовжувати українську літературу, окрім книг «издательсвта ЭКСМО». Це теж є продовження нашої розмови про те, що таке війна по мізках і що таке бомблення мізків, а не бомблення місць. Спершу бомблять мізки, а потім виявляється, що вже і міста не треба бомбити , бо вони і самі себе розбомблять.
5. Про прозу після Забужко, історію пісні «Оксана Забужко» і почуття гумору
— 15 листопада в Києві відбулася відкрита дискусія «Чи є в Україні проза після Забужко».
— Ооо, вау! Це новина.
— Там беруть участь Тетяна Трофименко, Ірина Троскот, Ростислав Семків. Як ви ставитесь до подібних ініціатив?
— Та ніяк я не ставлюся, я ж тут при чому? Це до мене не має ніякого стосунку. Ви думаєте, я справді можу реагувати на якусь рефлексію, яка довкола мною написаного відбувається? Знаєте, скільки дисертацій по Забужко понаписувано, і по Україні, і поза Україною?
— Мені здається, що тут є якась доля «підколки» такої. Ні?
— Та Господи, ну то нехай буде. Мені-то яка різниця? Це ж не я підколюю.
— А чи слухали ви пісню проекту DrumTиатр «Оксана Забужко»?
— Чекайте, це те, що Іздрик написав?
— Іздрик і Семенчук.
— Що зустрів Забужко, сказав їй «Прівєт, подружка», а вона мені каже: ніфіга, тобто мене нема і так далі... Штука в тому, що це справді кумедно, якщо ви хочете передісторію, то...
— Я просто сумніваюсь, що про це вас хтось питав.
— По-моєму, ця пісня взагалі освідчення в любові, тобто біль невідвзаємненої любові, і це дуже зворушливо. А коли ви хочете знати, «из какого сора растут стихи, не ведая стыда», то я вам можу розповісти, як це виглядало з моєї сторони.
Справді, мав місце такий епізод, це був, здається, 2008 рік. Я ще працювала над «Музеєм покинутих секретів» і, більше того, займалася авторським дослідженням на місцевості, тобто приїхала до Івано-Франківська (це окрема історія) і сказала їм, що негайно приїжджаю, прилітаю. Вони мені сказали: «Там же сніг лежить», а я кажу: «Мені саме от того і треба». Місцеві хлопці-краєзнавці зробили мені несамовиту виправу, чисто альпіністську. Вони знайшли мені спорядження, і нормально ми сходили в гори на один день, після чого я змогла повернутись до тексту, і після чого шостий розділ виглядає так, як виглядає, і я ним задоволена.
Одним словом, ми сиділи і все це обговорювали, вони ще порекомендували мені добрати інтерв’ю в декого з місцевих ветеранів, теж дуже гарно все прийшлося. Словом, сидимо ми в кав'ярні, складаємо всі ці плани, і тут підходить Іздрик, сідає, будучи, як і більшість українських письменників, глибоко нарцисичним мужчиною, а ми продовжуємо цю саму розмову. Він прийшов, сів і велично оголосив, що він покинув пити. Ви розумієте, як для мене в ту хвилину, коли я на один день прилетіла до Івано-Франківська і мені потрібно переробити всю цю роботу, яким важливим було для мене це повідомлення, що він покинув пити?! Я його з цим привітала і продовжую далі розмову. Він сказав, що тепер повертається до нового життя, що багато років його не було в моєму житті, на що я сказала через плече, що я перепрошую, але я не особливо помітила. І от це його якось травмувало. Тут він встав і пішов.
— А на наступний день з’явилась пісня...
— Через півроку. Він жив з цим півроку! Ці люди, які були зі мною в Івано-Франківську, потім розповідали і переказували, що Іздрик замкнувся, ніде не ходить, ніде не показується, сидить вдома, якось переживає і грає на роялі. Тобто ця його глибока травма півроку перероджувалася в пісню. Це щодо питання, «из какого сора». Так що пісня зрештою вийшла непогана.
Матеріал підготовлено в рамках проекту "Дніпро. Зміни", який здійснюється за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів матеріалу не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Будь-яке поширення матеріалів цього сайту без посилання на «Громадське ТБ Дніпро» заборонене.
© 2014-2024 ГО «Громадське ТБ Дніпро»